1795 -1804. В боротьбі за права та свободу.
Другий поділ Речі Посполитої в 1793 році між Росією, Прусією та Австро-Угорщиною, в результаті якого Волинь та Поділля(а відповідно і колонія Міхалин) перейшли у підпорядкування Російської імперії, спровокував у Польщі фінансову кризу. Це стало катастрофою для Прота Потоцького, власника міхалинецьких земель. Через нездатність розрахуватися з кредиторами він був змушений оголосити себе банкрутом. Усі його статки – компанії, землі, маєтки, мануфактури - були продані або розподілені між кредиторами в рахунок оплати боргів. Не оминула ця участь і колонію Міхалин, яка на той час складалася з 28 домогосподарств, і в якій налічувалось близько 200 осіб.
21 жовтня 1795 року рішенням Махнівської банкрутної комісії махнівський маєток Потоцького був розділений між двома десятками кредиторів. Землі урочища Михайлин перейшли у власність генерала Івана Липського. Новий власник відмовився визнавати права та привілеї менонітів, що були надані їм колишнім власником та підтверджені королем вже неіснуючої держави, та намагався обкласти їх ще більшими податками. До того ж на своє лихо колоністи ще не мали власної спілки та формально належали до селянської общини сусіднього села Михайлин. Михайлинецька селянська спілка згідно проведеної ревізії 1795 року налічувала 99 мешканців чоловічої статі, та складалась з двох практично непов’язаних між собою груп: в першій були іноземці-колоністи (81 чол.), а в другій - місцеві хуторяни(18 чол.). І якщо після переходу під російську юрисдикцію статус першої групи певний час був невизначеним, то друга група була змушена одразу ж вирішувати питання про прийняття російського підданства та зарахування до Брацлавського товариства Подільської губернії. Через певний бюрократичний хаос, що існував у перші роки на новоприєднаних землях, рішення подільського губернатора чомусь стосувалося усієї михайлинецької спілки. Казенна Палата Подільської губернії при проведенні ревізії податного населення в 1795 році також не переймалася особливостями статусу колоністів і включила їх до категорії державних селян, що в свою чергу вимагало сплати подушного податку. Меноніти, більш за все, дізнались про всі «покращення» заднім числом, та поки готували судові скарги, підпорядкування махнівських та самгородецьких земель було передане з Подільскої губернії до Київської. Колоністи не змирилися з втратою привілеїв та звернулися до суду, однак швидко переконалися, що на місцевому рівні добитися відновлення прав та свобод – справа марна. Відтак для вирішення свого питання на найвищому державному рівні міхалинецькі меноніти відряджають до Санкт-Петербурга найбільш впливового свого представника – Графа фон Веделя. Але розгляд справи затягнувся на довгі роки. Лише 20 липня 1800 року Правлячий Сенат прийняв рішення, в якому вказувалось, що до прибуття в колонію експедиції Державного господарства по опікунству іноземців привілеї менонітів Михалина повинні були залишатися в незмінному вигляді. Хоч це рішення не звільняло колоністів від сплати подушного податку, але дозволяло хоча б тимчасово захиститися від посягань на привілеї з боку нового власника земель – генерала Липського.
Звістки від Веделя приходили зрідка і не додавали оптимізму, а відсутність організованої громади призвела до зростання внутрішніх конфліктів та сварок між самими колоністами. Зневірившись в очікуванні, в період 1797-1800 рр. майже третина колоністів самовільно покинула Міхалин та втекла назад до Прусії, що ще більше посилювало напругу у відносинах між тими, хто залишився. Газетні публікації про наміри російської влади закріпачити державних селян остаточно згасили віру колоністів в можливість відновлення своїх прав та свобод. Все більша кількість сімейств шукала легальний спосіб покинути Міхалин, і така нагода їм трапилася. В 1801 г. князь Яблуновський запропонував менонітам з Польщі та Прусіії оселитися на його землях в Волинській губернії. Його пропозиція була прийнята в тому числі і великою групою колоністів з Міхалина (100 осіб під керівництвом Давида Унра(David Unruh) та Мартіна Фута(Martin Foth). Однак частина колоністів (близько 40 осіб) під керівництвом старшини колонії Якуба Шмідта(Jacob Schmidt) все ж вирішила дочекатись остаточного рішення з Петербургу і не погодилася покидати колонію. Через наявність спірних питань відносини між групами вкрай загострилися.
Згідно існуючого закону колонія в особі старшини була зобов’язана сплачувати подушний податок за всіх своїх членів, які були зареєстровані під час проведення ревізії 1795 року. Розмір податку для колонії залишався незмінним до проведення наступної ревізії, тобто незалежно від того, чи живуть там люди чи ні (вмерли, втекли чи переселилися в інше місце). Деякі сімейства з групи, що мала намір переселитися, не бажали платити цей податок за себе чи біглих родичів. Певна річ, старшина колонії не бажав відпускати тих, хто мав заборгованість.
Обидві групи визнавали, що тягар сплати подушного податку мав би бути розділений між ними. Однак існувала суперечка, як розподілити між групами сплату частини податку за померлих та утікачів. Якуб Шмідт справедливо вважав, що у разі залишення цієї частини податку за колонією розмір самого податку суттєво збільшиться для тих, хто залишається, та в подальшому призведе до повного розорення колонії.
Також предметом суперечок було питання, чи можуть сімейства групи переселенців продавати власну нерухомість без дозволу старшини. Формально Якуб Шмідт був правий, оскільки договір на заснування колонії Потоцький заключив не з кожним сімейством окремо, а з менонітською общиною в цілому.
Не останню роль у цьому конфлікті відіграв і новий власник Міхалина Липский, який бажав позбавитися проблемних іноземців та задешево придбати їх майно та землі. Коли він дізнався про бажання однієї групи переселитися звідси, влітку 1801 року Липский видав їй свідоцтво про відсутність претензій з його боку. Однак до тих, хто залишався, Липський висунув претензії про наявність боргу від несплати податку, та навіть тримав кількох колоністів під арештом.
В січні 1802 року Махнівський земський суд розглянув подання керівників групи переселенців на отримання дозволу на переїзд до Острожського повіту та передав справу на розгляд в Казенну Палату Київської губернії. Дізнавшись про це, старшина колонії Якуб Шмідт нагадав Палаті, що вирішення цього питання не повинно суперечити рішенню Сенату від 20.07.1800. Київські чиновники, не маючи особливого бажання розбиратися в тонкощах цієї справи, намагаються спустити її на гальмах. Спочатку вимагають щоб у менонітів було письмове свідоцтво про відсутність претензій від Прота Потоцького, бо ж меноніти заключали договір з ним. Потім, посилаючись на рішення Сенату, роблять висновок, що до остаточного рішення з Петербургу колоністи мають залишатися на місці свого постійного проживання, тобто в Михалині.
Побачивши це, в березні 1802 р. Мартін Фут направив лист до царя Олександра І зі скаргою на дії Казенної Палати. Оскільки Прота Потоцького оголошено банкрутом і його майно розділено між кредиторами, то він не може мати будь-яких претензії до менонітів і свідоцтво від нього не потрібне. Автор листа просить здійснити справедливе правосуддя та дозволити групі переселитися в Острог.
Ймовірно, ця скарга дала ефект, бо вже в квітні питання про переселення менонітів до Острогу розглядалося на засіданні Київського губернського Правління. Своїм рішенням Правління дозволило здійснити переїзд, однак за умови примирення обох груп та справедливого розподілу між ними подушного податку за померлих та утікачів. Правління визнало, що меноніти Міхалина на поточний момент вважаються іноземцями, що очікують рішення Сенату, тому їх привілеї ще залишаються в силі. Генералу Липському вказувалось, що до остаточного рішення Сенату він не має право викупляти землі та майно у переселенців.
Прийняте рішення в цілому влаштовувало обидві групи. Вони досягли згоди у розподілі подушного податку та погашенні боргів. Земля та нерухомість переселенців залишалися у власності колонії, яка мала б виплатити їм певну компенсацію. 20 квітня Мартін Фут та Якуб Шмідт подали в Махнівський земський суд заяви про бажання припинити взаємні претензії. А 26 квітня суд отримав і заяву генерала Липського про відсутність у нього претензій до обох груп менонітів.
Переселення в Острожський повіт відбулося ймовірно в травні-липні 1802 року, і здавалося, судова справа ось-ось добігає кінця. Однак ця історія отримала несподіване продовження.
Сімейство Йогана Некеля, яке спочатку мало намір залишатися в Міхалині, в серпні 1802 року все ж вирішило приєднатися до переселенців в Острожскому повіті. Старшина колонії Якуб Шмідт передав до Махнівського суду свій дозвіл на переселення сім'ї Некеля, та доручив отримати такий же дозвіл від Мартіна Фута, що вже знаходився в Острозі. Але виявилось, що Київська Казенна Палата ще досі не передала даних про переселенців до Волинської Казенної Палати, а остання не знає, де саме і в якій кількості знаходяться переселенці з Міхалина. Почалася багатомісячна паперова тяганина між Палатами. А тут ще в 1802-03 рр. частина менонітів Волині переселилася до Катеринославської губернії(ймовірно до колоній в районі річки Молочної), тож Палатам невідомо, чи були серед них колишні міхалинці. На початку 1803 р. виникла нестача по подушному податку, в утворенні якої Палати звинувачували одна одну.
Напевне, суперечка між Палатами тривала б безкінченно. Та 14 січня 1804 року з'явився указ імператора Росії Олександра І, яким підтверджувалися привілеї менонітів Міхалина, що були їм надані польським королем. Колоністи-іноземці звільнялися від сплати подушного податку та більше того, указ зобов'язував повернути менонітам кошти, що були сплачені ними в якості подушного податку, починаючи з 1796 року.
Предмет суперечки між Палатами зник. Казенна Палата Київської губернії зарахувала наявних колоністів Міхалина до категорії вільних людей, виконала перерахунок суми податку, виходячи з кількості колоністів, що залишалися в Міхалині станом на 1804 рік, та повернула міхалинцям 259 руб. Чи поверталися кошти переселенцям в Острог? – з цієї архівної справи невідомо, але більш за все, що ні.
Внутрішній конфлікт, що існував між групами, мабуть давався взнаки ще довгі роки. Гірка іронія в тому, що Граф Ведель, який витратив багато зусиль та часу на захист інтересів Міхалина, після повернення в 1804 р. з Санкт-Петербургу до колонії через деякий час теж вирішив її залишити і приєднатися до менонітів Волині…
Так врешті-решт восьмирічна боротьба менонітів Міхалина за свої права та привілеї закінчилася перемогою. Безнадія та розбрат відходили у минуле, їм на зміну йшли часи відродження. І хоч число мешканців в 1804 році становила всього 10% від початкової кількості, та все ж колонія зберегла усі землі, що були надані їй колишнім власником Потоцьким. Новим власником землі стала Казенна Палата, якій колоністи сплачували податок за користування землею(чинш).
Джерело для публікації: ДАКО Фонд 280 Опис 179 Справа 1099
Завдяки цьому архівному документу стали відомі імена перших жителів колонії Міхалин.
21 жовтня 1795 року рішенням Махнівської банкрутної комісії махнівський маєток Потоцького був розділений між двома десятками кредиторів. Землі урочища Михайлин перейшли у власність генерала Івана Липського. Новий власник відмовився визнавати права та привілеї менонітів, що були надані їм колишнім власником та підтверджені королем вже неіснуючої держави, та намагався обкласти їх ще більшими податками. До того ж на своє лихо колоністи ще не мали власної спілки та формально належали до селянської общини сусіднього села Михайлин. Михайлинецька селянська спілка згідно проведеної ревізії 1795 року налічувала 99 мешканців чоловічої статі, та складалась з двох практично непов’язаних між собою груп: в першій були іноземці-колоністи (81 чол.), а в другій - місцеві хуторяни(18 чол.). І якщо після переходу під російську юрисдикцію статус першої групи певний час був невизначеним, то друга група була змушена одразу ж вирішувати питання про прийняття російського підданства та зарахування до Брацлавського товариства Подільської губернії. Через певний бюрократичний хаос, що існував у перші роки на новоприєднаних землях, рішення подільського губернатора чомусь стосувалося усієї михайлинецької спілки. Казенна Палата Подільської губернії при проведенні ревізії податного населення в 1795 році також не переймалася особливостями статусу колоністів і включила їх до категорії державних селян, що в свою чергу вимагало сплати подушного податку. Меноніти, більш за все, дізнались про всі «покращення» заднім числом, та поки готували судові скарги, підпорядкування махнівських та самгородецьких земель було передане з Подільскої губернії до Київської. Колоністи не змирилися з втратою привілеїв та звернулися до суду, однак швидко переконалися, що на місцевому рівні добитися відновлення прав та свобод – справа марна. Відтак для вирішення свого питання на найвищому державному рівні міхалинецькі меноніти відряджають до Санкт-Петербурга найбільш впливового свого представника – Графа фон Веделя. Але розгляд справи затягнувся на довгі роки. Лише 20 липня 1800 року Правлячий Сенат прийняв рішення, в якому вказувалось, що до прибуття в колонію експедиції Державного господарства по опікунству іноземців привілеї менонітів Михалина повинні були залишатися в незмінному вигляді. Хоч це рішення не звільняло колоністів від сплати подушного податку, але дозволяло хоча б тимчасово захиститися від посягань на привілеї з боку нового власника земель – генерала Липського.
Звістки від Веделя приходили зрідка і не додавали оптимізму, а відсутність організованої громади призвела до зростання внутрішніх конфліктів та сварок між самими колоністами. Зневірившись в очікуванні, в період 1797-1800 рр. майже третина колоністів самовільно покинула Міхалин та втекла назад до Прусії, що ще більше посилювало напругу у відносинах між тими, хто залишився. Газетні публікації про наміри російської влади закріпачити державних селян остаточно згасили віру колоністів в можливість відновлення своїх прав та свобод. Все більша кількість сімейств шукала легальний спосіб покинути Міхалин, і така нагода їм трапилася. В 1801 г. князь Яблуновський запропонував менонітам з Польщі та Прусіії оселитися на його землях в Волинській губернії. Його пропозиція була прийнята в тому числі і великою групою колоністів з Міхалина (100 осіб під керівництвом Давида Унра(David Unruh) та Мартіна Фута(Martin Foth). Однак частина колоністів (близько 40 осіб) під керівництвом старшини колонії Якуба Шмідта(Jacob Schmidt) все ж вирішила дочекатись остаточного рішення з Петербургу і не погодилася покидати колонію. Через наявність спірних питань відносини між групами вкрай загострилися.
Згідно існуючого закону колонія в особі старшини була зобов’язана сплачувати подушний податок за всіх своїх членів, які були зареєстровані під час проведення ревізії 1795 року. Розмір податку для колонії залишався незмінним до проведення наступної ревізії, тобто незалежно від того, чи живуть там люди чи ні (вмерли, втекли чи переселилися в інше місце). Деякі сімейства з групи, що мала намір переселитися, не бажали платити цей податок за себе чи біглих родичів. Певна річ, старшина колонії не бажав відпускати тих, хто мав заборгованість.
Обидві групи визнавали, що тягар сплати подушного податку мав би бути розділений між ними. Однак існувала суперечка, як розподілити між групами сплату частини податку за померлих та утікачів. Якуб Шмідт справедливо вважав, що у разі залишення цієї частини податку за колонією розмір самого податку суттєво збільшиться для тих, хто залишається, та в подальшому призведе до повного розорення колонії.
Також предметом суперечок було питання, чи можуть сімейства групи переселенців продавати власну нерухомість без дозволу старшини. Формально Якуб Шмідт був правий, оскільки договір на заснування колонії Потоцький заключив не з кожним сімейством окремо, а з менонітською общиною в цілому.
Не останню роль у цьому конфлікті відіграв і новий власник Міхалина Липский, який бажав позбавитися проблемних іноземців та задешево придбати їх майно та землі. Коли він дізнався про бажання однієї групи переселитися звідси, влітку 1801 року Липский видав їй свідоцтво про відсутність претензій з його боку. Однак до тих, хто залишався, Липський висунув претензії про наявність боргу від несплати податку, та навіть тримав кількох колоністів під арештом.
В січні 1802 року Махнівський земський суд розглянув подання керівників групи переселенців на отримання дозволу на переїзд до Острожського повіту та передав справу на розгляд в Казенну Палату Київської губернії. Дізнавшись про це, старшина колонії Якуб Шмідт нагадав Палаті, що вирішення цього питання не повинно суперечити рішенню Сенату від 20.07.1800. Київські чиновники, не маючи особливого бажання розбиратися в тонкощах цієї справи, намагаються спустити її на гальмах. Спочатку вимагають щоб у менонітів було письмове свідоцтво про відсутність претензій від Прота Потоцького, бо ж меноніти заключали договір з ним. Потім, посилаючись на рішення Сенату, роблять висновок, що до остаточного рішення з Петербургу колоністи мають залишатися на місці свого постійного проживання, тобто в Михалині.
Побачивши це, в березні 1802 р. Мартін Фут направив лист до царя Олександра І зі скаргою на дії Казенної Палати. Оскільки Прота Потоцького оголошено банкрутом і його майно розділено між кредиторами, то він не може мати будь-яких претензії до менонітів і свідоцтво від нього не потрібне. Автор листа просить здійснити справедливе правосуддя та дозволити групі переселитися в Острог.
Ймовірно, ця скарга дала ефект, бо вже в квітні питання про переселення менонітів до Острогу розглядалося на засіданні Київського губернського Правління. Своїм рішенням Правління дозволило здійснити переїзд, однак за умови примирення обох груп та справедливого розподілу між ними подушного податку за померлих та утікачів. Правління визнало, що меноніти Міхалина на поточний момент вважаються іноземцями, що очікують рішення Сенату, тому їх привілеї ще залишаються в силі. Генералу Липському вказувалось, що до остаточного рішення Сенату він не має право викупляти землі та майно у переселенців.
Прийняте рішення в цілому влаштовувало обидві групи. Вони досягли згоди у розподілі подушного податку та погашенні боргів. Земля та нерухомість переселенців залишалися у власності колонії, яка мала б виплатити їм певну компенсацію. 20 квітня Мартін Фут та Якуб Шмідт подали в Махнівський земський суд заяви про бажання припинити взаємні претензії. А 26 квітня суд отримав і заяву генерала Липського про відсутність у нього претензій до обох груп менонітів.
Переселення в Острожський повіт відбулося ймовірно в травні-липні 1802 року, і здавалося, судова справа ось-ось добігає кінця. Однак ця історія отримала несподіване продовження.
Сімейство Йогана Некеля, яке спочатку мало намір залишатися в Міхалині, в серпні 1802 року все ж вирішило приєднатися до переселенців в Острожскому повіті. Старшина колонії Якуб Шмідт передав до Махнівського суду свій дозвіл на переселення сім'ї Некеля, та доручив отримати такий же дозвіл від Мартіна Фута, що вже знаходився в Острозі. Але виявилось, що Київська Казенна Палата ще досі не передала даних про переселенців до Волинської Казенної Палати, а остання не знає, де саме і в якій кількості знаходяться переселенці з Міхалина. Почалася багатомісячна паперова тяганина між Палатами. А тут ще в 1802-03 рр. частина менонітів Волині переселилася до Катеринославської губернії(ймовірно до колоній в районі річки Молочної), тож Палатам невідомо, чи були серед них колишні міхалинці. На початку 1803 р. виникла нестача по подушному податку, в утворенні якої Палати звинувачували одна одну.
Напевне, суперечка між Палатами тривала б безкінченно. Та 14 січня 1804 року з'явився указ імператора Росії Олександра І, яким підтверджувалися привілеї менонітів Міхалина, що були їм надані польським королем. Колоністи-іноземці звільнялися від сплати подушного податку та більше того, указ зобов'язував повернути менонітам кошти, що були сплачені ними в якості подушного податку, починаючи з 1796 року.
Предмет суперечки між Палатами зник. Казенна Палата Київської губернії зарахувала наявних колоністів Міхалина до категорії вільних людей, виконала перерахунок суми податку, виходячи з кількості колоністів, що залишалися в Міхалині станом на 1804 рік, та повернула міхалинцям 259 руб. Чи поверталися кошти переселенцям в Острог? – з цієї архівної справи невідомо, але більш за все, що ні.
Внутрішній конфлікт, що існував між групами, мабуть давався взнаки ще довгі роки. Гірка іронія в тому, що Граф Ведель, який витратив багато зусиль та часу на захист інтересів Міхалина, після повернення в 1804 р. з Санкт-Петербургу до колонії через деякий час теж вирішив її залишити і приєднатися до менонітів Волині…
Так врешті-решт восьмирічна боротьба менонітів Міхалина за свої права та привілеї закінчилася перемогою. Безнадія та розбрат відходили у минуле, їм на зміну йшли часи відродження. І хоч число мешканців в 1804 році становила всього 10% від початкової кількості, та все ж колонія зберегла усі землі, що були надані їй колишнім власником Потоцьким. Новим власником землі стала Казенна Палата, якій колоністи сплачували податок за користування землею(чинш).
Джерело для публікації: ДАКО Фонд 280 Опис 179 Справа 1099
Завдяки цьому архівному документу стали відомі імена перших жителів колонії Міхалин.
Коментарі
Дописати коментар