Кінець епохи менонітів. Частина 1

   В 1874 році меноніти Міхаліна в силу своїх релігійних переконань були змушені назавжди покинути свої оселі. Що було причиною для такого кроку та як все відбувалось –читайте у цьому матеріалі. 

   Вперше про підготовку до проведення військової реформи уряд Росії оголосив 4 листопада 1870 року. Ця подія не пройшла повз увагу керівників найбільших менонітських спілок Півдня України, Волині, Кавказу та Волги. Ознайомившись з новою концепцією комплектування збройних сил, меноніти виявили загрози, які суттєво урізали або повністю скасовували надані їм російською царицею Катериною ІІ пільги щодо звільнення від військової повинності. В січні 1871 року в Санкт-Петербург була направлена делегація менонітів у складі 6 чоловік, якій було доручено уважно вивчити положення військової реформи та по можливості домовитися з владою про збереження за менонітами прав на звільнення від служби в існуючому вигляді. Проте Сенат Російської імперії не погодився на ці пропозиції і в лютому 1871 року оголосив, що меноніти не будуть звільнені від служби у збройних силах, але при цьому від них не будуть вимагати проходження цієї служби зі зброєю в руках. Однак і цією пільгою могли скористатися лише ті меноніти, які оселились в Росії до 19 листопада 1851 року, і до того ж ця пільга зберігалась лише на наступні 20 років. У підсумку стало зрозуміло, що через 20 років військова повинність буде застосована до усіх менонітів без винятку і вони позбудуться одного з своїх фундаментальних прав, яке їм було надане при переселенні у Росію[1, с.181-182].

  Таку ситуацію меноніти вважали для себе неприпустимою і почали розглядати шляхи можливої еміграції з країни. Найбільш перспективним напрямком еміграції розглядалася Північна Америка. Представники однієї з менонітських течій – аміші – переселилися з Швейцарії та Франції до Сполучених Штатів Америки ще в 20-тих роках XVIII ст., спочатку до штату Пенсильванія, а згодом розселилися по інших штатах США та Канади. В контактах з менонітами інших течій вони відзначали відносний спокій та толерантність влади цих країн. Тому в кінці 1872 року керівники найбільших спілок менонітів Росії та Прусії сформували делегацію з 12 чоловік для вивчення можливості переселення до Америки. Одним з делегатів був Тобіас Унру (Tobias Unruh), який представляв менонітів з Волині та колонію Михалин. Делегація перебувала в США в травні-серпні 1873 року, де невеликими групами по 2-3 чоловік відвідували американські штати Пенсильванія, Ілліноїс, Індіана та Канзас, а також канадські провінції Манітоба та Саскачеван. Тобіас Унру в своєму щоденнику відзначав теплі прийоми делегатів посадовими особами різних штатів, які, знаючи про успіхи менонітів в господарській діяльності, всіляко заохочували їх для переселення саме у їх штат та обіцяли створити для менонітів усі необхідні умови[2]. 

    Особливу активність виявляли агенти залізниць, які часто подорожували разом з групами делегатів та навперебій пропонували свої послуги. Будівництво залізниць в США в той час переживало справжній бум. Транспортні компанії майже за безцінь скуповували мільйони акрів землі вздовж майбутніх залізничних ліній. а після побудови залізниці продавали прилеглі землі фермерам-колоністам вже по ціні, само собою зрозуміло, вищій але доступній для більшості з переселенців. А розвиток сільського господарства та переробної промисловості забезпечував для залізниць необхідний об'єм вантажних перевезень. В своїх спогадах меноніти особливо відзначають Карла Бернарда Шмідта (Carl Bernhard Schmidt), агента залізничної компанії Санта-Фе, німця за походженням. Можливість безпосереднього спілкування з делегатами, неябиякі організаторські здібності дозволили йому увійти у довіру менонітів. В подальшому Шмідт виявив вплив на рішення багатьох менонітів щодо поселення в Канзасі та став відомим як «Моісей менонітів»[3].

    Після завершення роботи груп усі делегати були задоволені результатами подорожі та відчували піднесення. В штатах Пенсильванія, Ілліноїс, Індіана були створені опікунські менонітські ради, на рівні парламенту - Комітет виконавчої допомоги. Ці органи мали б надати кошти та забезпечити організацію переїзду. Перед від`їздом до Росії в травні 1873 делегація одноголосно проголосувала за переселення до США та Канади, при цьому більшість делегатів надала перевагу штату Канзас та землям поблизу залізниці Топека – Санта-Фе. [4]

     Перші сім`ї менонітів виїхали влітку 1873 р. ще до того, як повернулася делегація. А після повернення делегатів більшість менонітських спілок Росії почала підготовку до еміграції. Місцеві російські газети повідомляли, що починається масове переміщення менонітів і що всі вони за рік-два можуть покинути Росію. Влада спочатку скептично ставилась до цих повідомлень, і не вірила в таку перспективу. Однак все змінилось після оголошення на початку 1874 року царського указу про введення в дію Уставу про військову повинність. Меноніти почали масово спродувати своє майно та виїздити цілими селами. Зважаючи на значну чисельність російських менонітів(близько 50 тис.) та загрозу втратити гарних господарників на значних площах орної землі, весною 1874 року російський Сенат для вивчення та урегулювання ситуації з менонітами командирував графа Тотлебена – генерала німецького походження, учасника Кримської війни, під час якої граф мав контакти з менонітами. 16 квітня 1874 року Тотлебен зібрав представницьку групу менонітських лідерів та виклав аргументи, які повинні були утримати менонітів від еміграції: переваги російського підданства, труднощі облаштування в США, великі затрати на переїзд; в закон про військову повинність вносились правки, що дозволять менонітам служити без конфлікту зі своєю совістю (служба в шпиталях, майстернях, лісництвах та ін., тобто не пов`язаною з носінням зброї); офіційна відстрочка закону на 6 років виключно для менонітів. Генерал не забув згадати навіть про соціальну справедливість: бо ж якщо менонітам надати виключне право на звільнення від військової служби, це викличе ворожість до них з боку інших верств населення. Лідери з повагою вислухали графа Тотлебена, однак в головному питанні – будь-яка форма військової служби йде у розріз з їх совістю - нічого нового для себе не знайшли. Меноніти висунули зустрічні пропозиції: заміна військової повинності грошовим внеском або спеціальним податком, утримання військових підрозділів коштом і за рахунок поселень, в яких ті перебувають та ін. Але Тотлебен відкинув усі пропозиції, і переговори закінчилися безрезультатно. Хоч як російська влада в подальшому не намагалася перешкодити від`їзду, до 1880 року близько 15 тис менонітів покинули межі Росії та емігрували до Північної Америки. [1, с.191-192]

    Еміграція з терен сучасної України проходила двома шляхами. Меноніти Півдня України формували кінні каравани з людьми та особистим скарбом та прямували до найближчих залізничних станцій, де разом з усім крамом завантажувались у товарні вагони, далі залізницею через Катеринослав добирались до Одеси. В Одесі пересідали на зафрахтовані пароплави, які йшли через Чорне та Середземне моря, оминаючи всю Європу, до кінцевих пунктів призначення - німецького Гамбургу, голландського Антверпена або англійського Ліверпуля. У менонітів Волині був свій шлях. Вони так само діставались до залізничних станцій та пересувались залізницею через Острог, Здолбунів до Радивиліва, перетинали австро-російський кордон в Бродах, далі знову залізницею через Львів, Краків та Берлін прямували до Гамбургу або Антверпена, де і зустрічалися з іншими групами менонітів. В цих містах були створені спеціальні міграційні пункти, де переселенці могли очікувати на прибуття кораблів. Далі подорож продовжувалась через Атлантичний океан до Нью-Йорка або Філадельфії, де мігранти знову сідали в поїзди, які врешті-решт доправляли їх до місць нового проживання. Затрати за весь шлях складали в середньому $50 на одного члена сім`ї, а сам переїзд тривав 1,5 -2 місяці. Організацією цих перевезень займалися залізничні та судові агенти, найняті на кошти опікунських рад та комітетів.

    Меноніти Міхаліна теж не залишились осторонь міграційної хвилі. Розповідь про це в другій частині публікації…

1. Стволыгин К. В. Отказы от военной службы вследствие убеждений в Российской Империи.
2. Tobias Unruhs Diary on Deputation Trip - 1873. (http://www.swissmennonite.org/pubs/Tobias%20Unruh%20Deputation%20Diary%201873.pdf)
3. Schmidt Carl Bernhard. Global Anabaptist Mennonite Encyclopedia Online.(www.gameo.org)
4. Bulletin Grace Hill Mennonite Church 29/04/2011(http://gracehillmc.org/index.php)