Кінець епохи менонітів. Частина 2

   Станом на 1874 рік меноніти Волині компактно проживали в близько двох десятках колоній на території сучасних Рівненської та Житомирської областей: Карлсвальд (Carolswalde), Карлсберг(Carlsberg), Антонівка(Antonovka), Нікітська(Leeleva) поблизу міста Острог; Забара (Dosildorf), Вальдхайм(Waldheim) поблизу міста Новоград-Волинського, Генріхсдорф (Heinrichsdorf) в 30 км на схід від м.Бердичів та ін. Міхалін, хоч і знаходився віддалено від інших колоній, але не був від них ізольованим. Нерідкими були шлюби між представниками родин з Міхаліна, Карлсвальда та Генріхсдорфа.[1,2]. 

    Тобіас Унру, один з 12 делегатів, що відвідали США, на той час був духовним керівником багатьох менонітських колоній Волині, в тому числі й Міхаліна. Завдяки своєму впливові він став організатором першої хвилі міграції менонітів Волині в 1874 році[2].  Громада Міхаліна майже одностайно прийняла рішення про еміграцію до Америки та з оголошенням царського указу про військову повинність почала активно готуватися до від'їзду з Росії. Тепер головною була задача продажу колонії по якомога вищій ціні для забезпечення переїзду та облаштування на новому місці. Але для її вирішення існувало ряд перешкод:

1) Початково колонія була створена по договору з Протом Потоцьким, тодішнім власником цих земель. Після Другого поділу Речі Посполитої в 1793 році Міхалін потрапив під юрисдикцію Російської імперії, а Прот Потоцький невдовзі збанкрутував. Його землі, в тому числі Міхалін, перейшли до поміщиків-кредиторів, які намагались закріпостити колоністів. Врешті-решт після тривалої судової тяганини колоністам вдалося захистити свої права та привілеї, однак це не зробило їх повноцінними власниками землі. Власником землі тепер стала державна Казенна Палата, якій меноніти сплачували чинш. За наступні 80 років свого існування колонія Міхалін розширилась майже втричі за рахунок прилеглих земель. Умови отримання нових ділянок були різними – як на правах вічного чиншу, так і за грошову виплату, однак власниками цих ділянок залишалися поміщики або їх спадкоємці. В підсумку, станом на 1874 рік колонія Міхалін мала 970 десятин землі, власниками якої були Казенна Палата (357 десятин) та поміщики (613 десятини)[3]. Таким чином, колоністи мали право продати свою колонію, однак продаж землі, на якій вона розташовувалась, необхідно було узгодити з її власниками. І якщо з поміщиками домовитися було досить просто і швидко, то з Казенною Палатою виникли проблеми. 

2) В 1870 році колонія заключила договір з Селянським поземельним банком на отримання кредиту 25000 рублів строком на 20 років. Ймовірно, це було повязано з останнім земельним розширенням колонії - придбанням у червні 1870 року 88 десятин землі у Юстина Бешиковського. І оскільки отримувачем кредиту могла виступати лише вся община колоністів, а не її окремі члени, то ї заставою по кредиту слугувала уся земля і майно колонії. Станом на 1874 рік була погашена лише невелика частина цього кредиту[3]. Достроково ж погасити кредит меноніти не могли, бо коштів для переїзду вкрай не вистачало.  Таким чином, колоністи не могли продати колонію частинами, їм необхідно було знайти покупців, які б 

а) могли придбати колонію цілком; 

та 

б) зголосилися взяти на себе кредитні зобов’язання перед банком 

3) Через те що волинські колонії менонітів перебували в оточенні інших німецьких та чеських колоній, які інтенсивно почали з’являтися з середини 60-х років, та окрім того не всі групи волинських менонітів підтримали ідею еміграції,  - переселенцям до США було досить легко знайти покупців на своє майно серед одновірців та новоприбулих колоністів з Прусії та Чехії[1]. Міхалін ж був наче острівець серед україно-польського середовища. Охочих придбати колонію за прийнятну для менонітів ціну серед місцевого населення не знайшлося. Довідавшись про намір колоністів покинути країну, покупці пропонували гроші, яких не вистачило б навіть на дорогу. 

   Якщо розглядати міграційний шлях менонітів з України до Америки (див тут), то Чехія розташована далеко осторонь від нього. Як саме меноніти Міхаліна вийшли на наших пращурів з Чехії, достеменно невідомо, але зроблю наступне припущення. Острожський, Дубенський, Рівненський повіти Волинської губернії в 1860-70-тих роках були районами масового переселення чехів, до яких царський уряд проявляв лояльність та гарантував різні пільги[4]. Меноніти Міхаліна, перебуваючи в тісному контакті з одновірцями з Волині, звернули увагу на чехів як потенційних покупців, бо, по-перше, при продажу колонії чехам Казенна Палата не буде мати заперечень, а по-друге, враховуючи інтерес чехів до вільних земель, в Чехії можна знайти покупців колонії по ціні, запропонованій менонітами. Навесні 1874 року в Богемії та Моравії ймовірно працювали торгові агенти або безпосередньо з числа менонітів або наймані ними, котрі й пропонували чехам переїжджати на вільні землі. 

    Архівний документ[3] опосередковано підтверджує це припущення.

« Расписка, выданная 11 мая 1874 года Иосифу Грдине, Ивану Луксу, Иосифу Винге от поверенного менонитов Якуба Шмидта в том, что он получил задаток 8500 австрийских гульденов (1800 руб серебром по курсу) по соглашению о продаже колонии Михалин - 957 десятин земли со всеми постройками, за исключением трех мельниц, молитвенного дома и школы – за 86120 руб серебром. Все расходы по совершению купчей берут на себя Грдина, Лукс и Винге. Деньги за продажу колонии чехи обязаны доставить не позже 15.07.1874 после получения купчей крепости, в противном случае теряют право на покупку.»

   Визначена цим договором вартість колонії становила 86 тис. рублів сріблом. Багато це чи мало? Для порівняння, в путівнику Південно-Західної залізниці 1897 р. [5, с.154] є згадка про калинівського поміщика Л. Ф. Валькова, який в 1874 р. придбав 495 десятин землі неподалік від залізниці по ціні 73 рублів. Голендерські землі по родючості та місцерозташуванню можна вважати ідентичними калинівським, тому вартість власне землі колонії могла складати близько 70 тис.руб. 

 Якщо вартість використання одного господарства оцінювалась в 50 руб в рік[3], то його фактична ціна становила близько 700-800 руб., а звідси сумарна вартість будівель колонії (33 господарства) складає 20-25 тис.руб. Якщо скласти вартість землі та будівель разом, то виявляється, що новоприбулі поселенці придбали колонію по ціні, середній для цього регіону.

Підсумуємо отриману інформацію:
1. Договір про продаж колонії був заключений завчасно, в травні 1874 р., ще до прибуття чехів (липень 1874 р.) та відїзду менонітів (листопад 1874 року).
2. Купівля колонії відбулася по середній ціні, тобто вартість колонії більшою мірою визначали продавці (меноніти), а не покупці (чехи).
3. Розписку складено в травні 1874. Завдаток сплачено в австрійських гульденах. Грдіна, Лукс та Вінге отримали паспорти для виїзду лише в червні-липні 1874. Це свідчить, що договір більш за все був заключений за межами Росії.

Таким чином, дії менонітів по підготовці до виїзду носили послідовний та цілеспрямований характер без проявів паніки та поспіху. Також не підтверджується легенда, що чехи отримали ці землі майже задарма.
(далі буде…)

1. Chronology of Karlswalde. (http://home.arcor.de/pulin/karlswalde/history/chronology.htm).
2. Leeleva Online Map. Karlswald.(www.ceilingunlimited.com/leeleva/karlswald.pdf)
3. ЦДІАК, фонд 486, опис 1, справа 18970.
4. Чехи в Україні. Вікіпедія (https://uk.wikipedia.org/wiki/)
5. Андреев П. Иллюстрированный путеводитель по Юго-Западной железной дороге.1898 г. (http://library.kr.ua/elib/andreev/index.html)